До річниці діяльності Центру Axios ми розповідаємо про історії успіху наших клієнтів - ветеранів російсько-української війни, волонтерів, які після демобілізації успішно повернулися до мирного життя, і знайшли себе у нових професіях, або відкрили для себе нові горизонти у працевлаштуванні.
Сергій Павлов, підприємець
З 1998 року займався мобільним зв’язком. Був дилером UMC (зараз Vodafone). Працював з найкрупнішими організаціями України. Мав дуже добре фінансове становище. Та коли повернувся з війни, змінилися умови роботи в оператора – юридичних клієнтів вони заборонили обслуговувати дилерам. Ось тоді й почалися пошуки роботи.
Товариш запросив попрацювати з ним у одному проекті. Тож із грудня по квітень 2017-го працював там. Також почав займатися продажем якісного брендового дитячого одягу. Привозимо його з Європи. Це старі колекції, які за європейським законодавством мають бути утилізовані. Їх викуповуємо практично за безцінь. Основні витрати – це логістика. Тож можу продавати його тут недорого. Мені дуже подобається цим займатися. Навіть з’явилися постійні клієнти.
Вважаю, що робота має приносити задоволення.
Хочу організувати мережу невеликих магазинів дитячого одягу в торгових центрах під Києвом – в Бучі, Ірпіні тощо. Там оренда дешевша, ніж у столиці, тож зможу продавати дешевше одяг. Налагоджу цей бізнес, щоб працював, а сам займатимуся аксесуарами та телефонами, бо люблю це. Наразі ж намагаюся заробити інвестиції на ці дві справи. Тому що для відкриття одного магазину одягу потрібно близько 10 тис. доларів. А для толкового прибутку має працювати 4-5 магазинів.
Колеги із Центру Axios направили мене на курси з вивчення англійської мови. Поновився в університеті. Раніше навчався на юридичному факультеті. Та на четвертому курсі через велику завантаженість на роботі довелося залишити навчання. Тепер поновився, але на другий курс історичного факультету.
Мрію знайти жінку, з якою створю сім’ю. Народити дитину. Відкрити власний бізнес. Розвиватися. Коли досягну бажаного, зможу запрошувати на роботу ветеранів.
З України їхати не дуже хочеться. Я жив 1,5 роки у Варшаві, там краще, але тут рідніше.
Дорогами війни…
Усе почалося з Революції Гідності. Приходив на Майдан з друзями, допомагав будувати барикади. Коли почалася війна на Сході й оголосили першу мобілізацію, на наступний день пішов у військкомат. Там записали мої дані та відправили додому. Слід зазначити, що я ніколи не служив й, відповідно, мав “білий квиток”. З кінця червня, не маючи жодного звернення від військкомату, почав дзвонити на гарячу лінію Міноборони, до батальйону “Донбас”, але ніхто не хотів мене брати. Наприкінці серпня я таки записався до нацгвардії, пройшов медкомісію. Там мене почали запитувати про військовий квиток. Навчений гірким досвідом, сказав, що загубив його. Додавши, що не служив. На питання “Чому?”, відповів, що не знаю, у військовому квиткові все було записано кодами. І додав, що здоровий та хочу воювати. Отримав довідку й на цьому все заглохло.
У вересні 2014 р. мені подзвонили й запросили на двотижневі навчальні курси: тиждень теорія, а тиждень практика. Я справно відучився два тижні. Потім був дзвінок із нацгвардії з Івано-Франківська й запрошення на службу. Все, що там викладали, на війні знадобилося.
У грудні 2014 року підписав договір резервіста в частину 1241. Перебував у Кримському, Артемівську. Перевівся у військову частину 3057 під Маріуполем у штурмову роту. В цій частині був до квітня 2016 року. Звідти й повернувся до мирного життя.